Кошовий отаман Кошовий отаман. Йому належала вища військово-адміністративна та судова влада на Січі. Влада його була необмеженою. Він вирішував долю кожного козака, затверджуючи судові вироки, і в першу чергу смертні. Від імені товариства вступав в дипломатичні стосунки з іноземними державами, затверджував обраних або призначених козаків на посади, а також розподіл земель (паланок) та трофеїв між куренями. Вирішував питання прийому козаків до війська або їх звільнення. Мешкав кошовий отаман в окремому приміщенні (хаті) разом зі своїм кухарем. Боплан у своєму творі «Опис України» пише про необмежену владу гетьмана (кошового отамана), а також про дуже велику відповідальність перед підлеглими козаками: «Гетьмани дуже строгі, але нічого не чинять без військової ради. Неласка, якої може зазнати гетьман, примушує його бути надзвичайно розважним у військовому поході, аби не трапилася якась невдача, а при зустрічі з ворогом чи в непередбачених ситуаціях мусить виявити увесь свій хист і сміливість. Бо коли трапиться йому виявити свою малодушність, то його вбивають як зрадника і відразу ж обирають іншого гетьмана… Управляти ними і вести їх у похід — нелегка справа, і нещасний той, хто невдало це зробить. За сімнадцять літ, які я провів у цьому краї, усі, хто займав цю посаду, трагічно закінчили свої дні». Символом влади кошового отамана була булава, яку він тримав у руці під час урочистих заходів та в бойовій обстановці.
Курені Курені, на які поділялося військо Запорозької Ciчi, не були тактичними одиницями, тобто вiйсько не виходило в похід або на поле бою куренями. Для здійснення походу або бойових дiй курінь або декілька куренів формували тактичні одиниці, що називались командами або партіями. Іншими словами, курінь був військово-адміністративною одиницею, а вся Січ разом з куренями, паланками, перевозами, торгівлею та прикордонною службою була військово-адміністративним об’єднанням, своєрідною козацькою республікою Курінний отаман Виборна особа, що очолювала курінь. У Запорозькій Січі (16-18 ст.) обирався на курінних сходках терміном на 1 рік. Курінний отаман відав господарством, коштами куреня та здійснював управління його справами, зокрема, забезпечував свій курінь боєприпасами, харчами, включав новоприбулих до козацьких списків (компутів) тощо. Курінний отаман Найбільшої повагою на Січі користувалася посада курінного отамана. Хто не був раніше на посаді курінного отамана, не міг бути обраним на посаду кошового. Велике значення це мало також і для інших посад на Січі. Так, наприклад, якщо суддя та осавул не займали раніше посади курінного отамана, то звання військового старшини за ними не зберігалося після їх звільнення з посад. Осо6лива повага до посади курінного отамана свідчить, що це найдавніша посада у війську, її удостоювалися найталановитіші козаки, зокрема, військові старшини, що займали раніше посади кошового отамана, судді, осавула, писаря та ін. Курінний отаман мав необмежену владу над козаками свого куреня. Без його дозволу ніхто не мав права відмикати курінну скарбницю, де зберігались кошти куреня та особисті речі козаків. В курінній скарбниці зберігались речі і тих козаків, що займали вищі посади на Січі, в т.ч. і кошового отамана. Коли курінний отаман тимчасово був відсутній, у господарчих справах його заміщав курінний кухар. Під час походу призначався наказний курінний отаман, а обраний залишався в Січі. Курінний отаман мав свій значок, тобто невеликий прапор, який ніс курінний хорунжий. Обирався курінний отаман на курінній раді Курінь Військово-адміністративна одиниця Запорізької Січі у 16-18 ст., що складалася з кілька сот козаків. Кожний, прийнятий до козаків, входив до певного куреня. Запорізька Січ ділилася на 38 куренів. Кожний курінь мав своє господарство і назву, найчастіше за назвою місцевості, з якої походили козаки цього куреня — Полтавський, Уманський, Канівський, Корсунський, Батуринський та інші. На чолі куреня стояв курінний отаман. Отамана обирала курінна козацька рада. Він мав широкі військово-адміністративні компетенції та вирішував деякі судові справи. Лава 1. У військовій справі — особливий бойовий лад у козацьких військах та кінноті, що застосовувався під час наступу. 2. В побуті — дощаний ослін у хаті. Литаври Ударний музичний інструмент, що складається з металевого казана і натягнутої на нього шкіри. В Україні відомий з кінця XV століття. Входили до списку козацьких клейнодів. Литаври являють собою систему з двох або декількох мідних котлів, відкрита сторона яких затягнута шкірою. Змінюючи ступінь натягу шкіри можна змінювати висоту звуку інструментів. Розрізняють литаври гвинтові та педальні. На гвинтових литаврах шкіра натягується за допомогою гвинтів. В процесі виконання твору настроювати такі практично литаври неможливо. На педальні литаври, які останнім часом поступово витісняють гвинтові, настройка висоти звуку здійснюється за допомогою спеціального педального механізму. На таких інструментах можливий особливий музичний ефект — глісандо. Ліра Струнний музичний інструмент. В Україні ліра — струнно-клавішно-смичковий інструмент з колесом, яке крутиться і тертям об струни видобуває звук. Майдан 1. Площа, переважно базарна, відкрите місце в населеному місці, де збиралися люди. 2. В Україні — підприємства для куріння смоли. Місцеві козацькі організації До місцевих козацьких організацій належать міські (сільські), районні та обласні організації, діяльність яких поширюється на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці Молодик 1. Наймит, робітник у Запорозькій Січі в XVI-XVIII століттях. 2. Народна назва молодої неодруженої людини. Мортира Артилерійська гармата з коротким стволом, пристосована для стрільби по закритих цілях. Відома з XV століття. Мушкет Ручна вогнепальна зброя з ґнотовим затвором. Мушкет з’явився в Іспанії у 1521 році. Мушкетами озброювались запорозькі козаки. Наказний гетьман (отаман) Наказного гетьмана обирала козацька старшина чи призначала генеральна старшина, як правило зі свого складу в разі смерті (в цьому випадку Наказний гетьман виконував обов’язки до обрання постійного гетьмана) або тривалої відсутності гетьмана (отамана). Призначали Наказного гетьмана (найчастіше з полковників) також для очолення у поході козацького війська, коли гетьман залишався у своїй резиденції. Призначення Наказного гетьмана оформлялося універсалом, а з 20-х років 18 ст. – царським указом. Нереєстрові козаки Українські козаки, за якими польсько-шляхетський уряд не визнав козацьких прав і привілеїв. Облога Спосіб оволодіння фортецею шляхом оточення її військами і проведення приступової атаки. Мистецтвом облоги добре володіли українські козаки. Обозний Виборна службова особа, яка займала одну з найвищих державних і військових посад у Гетьманщині в 17—18 століттях. Поділялися на генеральних і полкових. Генеральний обозний, який належав до генеральної старшини, вважався першою особою після гетьмана. Керував військовою артилерією, відав постачанням гетьманського війська, виконував дипломатичні доручення гетьмана, займався розслідуванням особливо важливих справ. Засідав у Генеральній військовій канцелярії та Генеральному військовому суді. Полковий обозний керував полковою артилерією і вважався заступником полковника в українському козацькому війську. Під час воєнних дій, як найвищий за рангом член генеральної старшини, обозний найчастіше призначався наказним гетьманом. Осавул військовий Виборна службова особа, яка обіймала одну з найважливіших військово-адміністративних посад у Запорозькій Січі 16-18 ст. Обирався на військовій раді терміном на один рік. У мирний час стежив за дотриманням порядку на Січі, у воєнний час – у таборі. Відав заготівлею провіанту на випадок війни; розподілом за наказом кошового отамана грошової і натуральної платні, захистом інтересів запорожців у прикордонній зоні; охороною подорожуючих територією Січі. Очолював козацьку розвідку і стежив за ходом битв, вводячи по мірі потреби у бій резерви. У судових справах виконував роль слідчого – проводив дізнання з приводу суперечок між січовиками, злочинів серед сімейних козаків, розглядав скарги на місці, стежив за виконанням судових вироків, переслідував злочинців збройно. Знаком влади військового осавула була дерев’яна палиця з потовщеннями на кінцях, скріплена срібними кільцями. Оселедець (чуб) Старовинна чоловіча зачіска у вигляді довгого пасма волосся на голеній голові (переважно у козаків); чуприна. Назва «оселедець» порівняно нова. Чуб та чуприну зазвичай розглядають як два окремі види зачіски. Чуб підстригався так: над лобом на висках і на потилиці волосся голилося чи стриглося при тілі, і тільки серед голови залишалося на долоню широке, кругле пасмо довгого волосся. Те волосся розчісували на всі боки і підстригали кругом — вище над лобом, а нижче на потилиці. Таким чином голені місця прикривалися чубом і здавалося, що голова вся у волоссі; тільки коли чуб закочувався вітром, то голий череп відкривався, і від того обличчя людини робилося дико-величним і войовничим. Зовсім інакше підстригалася чуприна. Вся голова голилася чи стриглася при тілі, над самим же лобом лишали кругле пасмо волосся пальців у три ширини. Волосся те часом відростало у довгу косу, яку можна було зачесати на лівий бік, або обвести кругом голови і замотати за ліве вухо, або просто довести до нього і замотати. Частіше, коли вона була не дуже довга, тільки спускалася на вухо і кінець її теліпався на плечі. Вважалося, що така коса надає лицю дуже войовничий вигляд та оригінальну красу. Чуприну неодмінно носили за лівим вухом, як усі відзнаки і нагороди. В Україні існував навіть спеціальний термін «чуприндир» — хоробрий, як запорожець, що носить чуприну на голові. Отаман січової школи Під наглядом начальника січових церков очолював освіту дітей в січових школах, де навчання велося за кошти Січі Паланка Адміністративно-територіальна одиниця (округ) у Запорізькій Січі. В буквальному перекладі з турецької мови означає невелику фортецю, у переносному розумінні слова у запорожців ним позначалося центральне управління певної частини території. Виникнення паланок було зумовлене збільшенням населення на Запоріжжі й ускладненням, у зв’язку з цим, функцій управління та суду.
Печатка Металевий або гумовий предмет з нарізними знаками для відтворення їх на сургучі, воску або за допомогою фарби на документах. В Україні з XVII століття печатки були у вжитку у гетьманів, у Генеральській військовій канцелярії, в Запорозькому Війську. Писар військовий Виборна службова особа, що відала всією канцелярією Запорізької Січі у 16-18 століття. Розсилав накази по куренях, вів рахунки прибутків і витрат, здійснював дипломатичне листування. Ведучи всю документацію і кореспонденцію, писар мав значний вплив на внутрішню і зовнішню політику Війська Запорізького. Особа, яка отримала лист або відписала його замість писаря, страчувалася. У роботі писарю допомагав кошовий підписарій. Знаком посади військового писаря була довга чорнильниця — каламар («калям» — від схід. тростина), яку він під час військових рад зберігав за поясом, а також гусине перо, застромлене за праве вухо. Обирався козацькою радою терміном на рік, але, як правило, займав цю посаду протягом багатьох років. Пищаль 1. Рушниця, була на озброєнні українських козаків і російських військ XV-XVII століть. 2. Гармата, застосовувалась при облозі фортець і в польовому бою. Підпомічники Незаможна категорія українського козацтва XVIII століття, що була неспроможна відбувати військову службу за свій рахунок. Підпомічники повинні були виконувати такі самі повинності, як і посполиті селяни, але в половинному розмірі, а також постачати військовий провіант, фураж і обробляти землі виборних козаків під час їхнього перебування на військовій службі. У 1783 році підпомічними були прирівняні до державних селян. Пірнач Вид холодної зброї у середньовічній Європі, Київській Русі (пізніше у козацтва) та Близькому Сході, різновид булави, що являла собою металеву головку з гострими виступами, насаджену на держално. Мав форму срібної або позолоченої палиці, довжиною близько півметра, з литою кулеподібною головкою, до якої кріпилися від чотирьох до декількох десятків металевих пластин, «пір’їн», прямокутної, трапецевидної, трикутної або ажурної форми. Від «пір’їн» походить назва «пернач». У козацькій Україні XVI—XVIII століття пернач був також ознакою влади курінних отаманів і полковників. Пірнач належав до клейнодів — відзнаки та атрибути влади української козацької старшини. Пластуни Особливий склад спеціальних піших команд і частин Чорноморського та Кубанського козачих військ в XIX — на початку XX століть. Спеціалізувались на сторожовій службі в очеретах і плавнях, де пересувались поповзом. Полк З XIV ст. термін полк вживається для позначення окремих військових загонів. Після переходу більшої частини українських земель до складу Великого князівства Литовського, полк формувалися за територіальним принципом з місцевого українського населення. Використовувалися для боротьби з набігами татар, а також для ведення воєнних дій проти Польщі, Московської держави, Тевтонського ордену. У другій половині 16 ст., після утворення українського реєстрового козацького війська, полк став його основною структурною одиницею. Кількість козацьких полк не була стабільною і залежала від чисельного складу і реєстру. У 1601 їх було чотири, в 1620-30-х рр. найчастіше — шість (Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Переяславський, Черкаський, Чигиринський, короткий час існували також Миргородський та Лубенський полк). Назва полк походила від міст чи містечок, де містилася його полкова старшина. Наприкінці 16-на поч. 17 ст. у полку нараховувалося біля 500 козаків, згодом ця кількість змінювалася, у 1620-30-х рр. вона складала біля 1000 чол. Полковник Член похідної старшини Запорізької Січі, керівник одного або кількох військових загонів під час воєнних дій, сухопутних та морських походів у 16-18 ст. Інколи полковника називали сердюком. У 18 століття полковник очолював паланкову старшину. До її складу входили також осавул, писар, підосавул та підписар. Паланковий полковник, що обирався паланковою військовою радою терміном на один рік, був представником кошового отамана на території паланки. Він наділявся значними повноваженнями, включаючи право засудження до смертної кари козаків. На час ліквідації Запорізької Січі царським урядом у 1775 було вісім паланкових полковників. Зовнішньою ознакою влади полковника був пернач, який звичайно носився за поясом. Полковник На Січі були полковники «похідні» та «до паланок». Похідний полковник призначався під час формування бойових загонів та команд, які виступали в похід по суші або по воді. Йому призначались осавул та писар, яких називали похідними старшинами. Кожен полковник очолював загін козаків в 500 чоловік. Для керування кожною паланкою щорічно обирався козацькою радою полковник(у пізніші часи на цю посаду став призначати Кіш), а також осавул, писар, хорунжий, підосавул та підписар, яких називали паланковою або полковою старшиною. Полковник одержував ознаку влади- пірнач, який він носив за поясом, а також значок, тобто невеликий прапор, який ніс полковий хорунжий попереду команди. Полковник паланки мав, крім цього, свою печатку Посвідчення українського козака Посвідчення українського козака – документ встановленого зразка, який посвідчує особу його власника та підтверджує факт надання йому в Україні статусу українського козака і є дійсним для реалізації прав та виконання обов’язків, передбачених цим Законом та іншими законами України Прапор козацький Українське козацтво в XVI-XVII століттях вважало як прапор військовий корогви-полотнища малинового кольору з певним зображенням. Пушкар військовий Військова службова особа, яка відала всією артилерією та артилерійськими боєприпасами у Запорізькій Січі в 16-18 ст. Виконував одночасно функції наглядача січової в’язниці. На допомогу військовому пушкареві обирався підпушкар та кілька гармашів або канонірів. Рада На Запорозькій Січі (до 1775 року) та Лівобережній Україні (до 1663 року) — загальні збори козаків; дорадчий орган при гетьманові. Рада Українського козацтва Рада Українського козацтва – консультативно-дорадчий орган при Президентові України, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністраціях Рангові маєтності В Україні в XVII-XVIII століттях земельні володіння, що надавалися гетьманом або царем козацькій старшині «на ранг», тобто, як винагорода за службу на час перебування на тій чи іншій посаді; форма землеволодіння в Україні. Рангові селян Залежні селяни на Лівобережній та Слобідській Україні в другій половині XVII-XVIII століть, які жили в рангових маєтностях. Відбували феодальні повинності на користь козацької старшини. Були перетворені на кріпаків або стали державними селянами. Реєстри Списки (компути) козаків, переважно реєстровців, окремих частин або всього Війська Запорозького у XVI— XVIII ст. Складання військових реєстрів було повсякденною практикою в багатьох європейських державах і країнах, зокрема в Україні. Ведення реєстрів почалося з виникнення реєстрового козацтва, тобто такого, яке офіційно перебувало на службі Річі Посполитої, маючи за це певні права, привілеї і грошові винагороди. Перші спроби сформувати реєстрове військо козаків припадають на першу пол. XVI ст., часи правління королів Зигмунта І та Зигмунта Августа. Однак тільки король Стефан Баторій остаточно сформував реєстрове військо (грудень 1578 р.) і, очевидно, тоді було складено список козаків-реєстровців. Зберігся реєстр тільки одного з козацьких полків, який повернувся з походу проти Московської держави (1581 р.). До нього було внесено 530 імен і прізвищ козаків, на чолі яких стояв відомий військовий діяч Ян Оришовський. 30 козаків становили його особисту роту, а 500 поділялися на десятки, очолювані отаманами. Аналіз імен і прізвищ свідчить, що більшість козаків мали українське походження. Досить великою була частка білорусів і прибалтів. Це пояснюється тим, що втрати, понесені під час боїв у Прибалтиці й Білорусі, козацький полк поповнював місцевими жителями. Рогатина Холодна зброя у вигляді ножа, насадженого на довгий дерев’яний держак (1,5-3 м). Рушниці козаків Рушниці (правильніше ручниці, від слова «рука»), або ж самопали, у запорізьких козаків були найрізноманітніші: більшість була з довгими стволами, оправлена сріблом з насічками й черню на ложах, стріляла завдяки покладеному на полицю порохові й припасованому до полиці й курка кременю. Так само виглядали й менші за розмірами, з «просторными» стволами пістолети, звані запорізькими козаками пістолями; кожен козак мав при собі чотири пістолети й носив два з них за поясом, а два у шкіряних кобурах (від татарського «кубур» — шкіряний чохол), причеплених ззовні до шароварів. Рушницями, пістолетами й шаблями запорожці особливо любили шикувати і звертали на них велику увагу, оздоблюючи дорогою оправою та прикрасами й завжди намагалися утримувати їх у великій чистоті (через що й побутував вислів «ясна зброя»). Тільки перед походами запорожці змочували рушниці й пістолети розсолом, щоб вони приіржавіли й не «грало враже око на ясній зброї». Сердюк Воїн найманих піхотних полків, створених гетьманом Петром Дорошенком у другій половині 17 століття спочатку на Правобережній Україні, а згодом — і на Лівобережній. Сердюки становили особисту гвардію гетьмана. Існували до 1-ї чверті 18 століття. Сердюків набирали переважно з неукраїнського населення — поляків, сербів і волохів. Це робилося з метою уникнути повстання у війську з політичних мотивів або переходу частини війська на бік промосковських або пропольських лідерів. У деяких випадках, особливо за нестачі добровольців, до сердюків приймали козаків Гетьманщини і Запоріжжя, які наймалися за утримання і платню від гетьманського уряду. Як виключення, до лав сердюків зараховували селян. На кінець 17 століття українці переважали за чисельністю у сердюцьких підрозділах. Середній сердюцький полк нараховував 400—500 вояків. Вони несли військову службу на кордонах, всередині країни, охороняли гетьманську резиденцію. Царським указом від 14 липня 1726 сердюцькі полки ліквідовано
Сірома Козацька біднота на Запорозькій Січі в XVI-XVIII століттях. Сірома була свідома свого положення і мала право в надзвичайних випадках збиратися на «чорні ради» — ради без участі старшини, заможних козаків. Січова Рада Найвищий орган влади на Запорожжі, який вирішував справи законодавства, управління і суду, участі війська у війні й укладання миру; обирав і скликав кошову старшину з кошовим отаманом на чолі. Січова Рада мала також деякі госп. функції, розподіляючи поміж січ. куренями зем. і рибальські дільниці для спільного господарювання. Бувши органом типу прямого народоправства, Січова Рада зберігала права кожного січового козака на участь в її зборах. Ці збори відбувалися неперіодично на центрі січового майдані. В ухвалі переважала більшість присутніх, визначена на око, без підрахунку голосів. За останнього часу існування Запоріжжя Січова Рада втратила своє значення на користь кошової старшини. Слобода Поселення в Україні, жителі яких звільнялися від феодальних повинностей і податків (тимчасово на 15-30 років). Сотник Особа, що очолювала військову і адміністративно-територіальну одиницю — сотню у Гетьманщині у Слобідській Україні в другій пол. 17-18 ст. Під час національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького 1648-57 посада сотника була виборною. Обирався на козацькій сотенній раді й затверджувався полковою радою або радою генеральної старшини. З 1687 р. призначав полковник або гетьман, у 1734-50 — Генеральна військова канцелярія; у Слобідській Україні — царським урядом або місцевою московською адміністрацією. Після скасування гетьманства в 1764 р. призначав президент Малоросійської колегії. На території сотні здійснював військову, адміністративну і судову владу. Сотник очолював сотенну старшину, до якої входили сотенний отаман (городовий), сотенний писар, сотенний осавул, сотенний хорунжий. Як голова сотенного суду, сотник розглядав цивільні й незначні кримінальні справи. Посаду сотника у Слобідській Україні ліквідовано в 1765, у Лівобережній Україні — на початку 1780 років. У Правобережній Україні, що перебувала під владою Польщі, посаду сотника скасовано в 1711-14. Сотня Військова і заснована на ній територіальна одиниця. У 16 ст. з’явилися сотні реєстрових козаків, як підрозділи козацьких полків. У козацькому реєстрі 1649 сотні іменувалися або за назвою місцевості, або за йменням сотника. У Козацько-Гетьманській державі 17-18 вв. та на Слобідській Україні, сотня становила адміністративно-територіальну, судову й військову одиницю у складі полку (див. Полковий устрій). Сотні іменувалися за назвою міст та м-к, у яких перебував сотенний уряд. Кількість сотен у полках була неоднакова (від 7 до 20) й не лишалася незмінною. Деякі сотні (особливо полкові) ділилися у 18 ст. на 2, 3, а навіть 4 (у Ніженському полку) сотні, які мали відповідну нумерацію. Кількість козаків у сотні, як військовій одиниці, була від кількох десятків до кількох сот (здебільша 200 — 250; на Слобідській Україні менше). На чолі сотні стояв сотник, підпорядкований полковому урядові. Сотні пов’язані з столицями Гетьманщини (Батуринська, Глухівська) або гетьманськими маєтками («на булаву») підлягали безпосередньо гетьманові. Сотні існували також в охотницьких (компанійських і сердюцьких) полках, але їх організація мала суто військовій характер. Списи козаків Списи й ратища (від слова «рать») широко використовували запорожці: «козакові без ратища, як дівчині без намиста». Зі списів, що дійшли до нашого часу, видно, що всі вони виготовлялися з тонкого й легкого дерева завдовжки в п’ять аршинів, спірально помальованого червоною й чорною фарбою. На кінці ратища був залізний наконечник, а на нижньому дві невеличкі, одна під одною, дірочки для ремінної петлі, що одягалася на ногу. На деяких ратищах робили ще залізну перетинку, щоб пронизаний списом ворог зопалу не просунувся по спису аж до рук козака. Деякі списи робили з вістрями на обох кінцях, ними можна було класти ворогів і сюди й туди. Списи часто служили запорожцям замість мостів при переході через болота: дійшовши до грузького місця, вони відразу кладуть один за одним два ряди списів — в кожному ряду спис і вздовж та впоперек, — і переходять по них; коли перейдуть через один ряд, відразу стають на другий, а перший знімуть і з нього мостять третій, та так і перебираються. Струг Старовинне (гребне або вітрильне) дерев’яне судно, пристосоване для плавання по річках. Суддя військовий Службова особа, яка відала судовими справами у Запорізькій Січі в 16-18 ст. Розглядав кримінальні і цивільні справи, проводив разом з військовим осавулом слідство і виносив вироки. У своїх рішеннях керувався нормами українського звичаєвого права і традиціями судової практики Козацької держави. Вироки судді затверджувались кошовим отаманом, а смертні – радою. Обирався на військовій раді терміном на один рік. Зовнішнім знаком влади військового судді була велика срібна печатка, яку він мусив мати при собі під час військових зібрань і скріплювати нею підпис кошового отамана на документах, ухвалених військовою радою. Будучи найближчим помічником кошового отамана, часто призначався наказним отаманом. Товмач військовий Товмач військовий У Запорізькій Січі 16-18 ст. службова особа, яка виконувала обов’язки військового перекладача. Повинен був знати кілька мов народів, з якими мали стосунки запорізькі козаки. Візував документи чужоземців, які проїжджали через Запоріжжя, виступав посередником між ними і Кошем. Зачитував і перекладав зміст дипломатичної кореспонденції, яка прибувала на Січ. Військового товмача нерідко виряджали як людину, яка знала іноземні мови, у розвідку до ворожого табору. Торбан Український народний струнний, щипковий, музичний інструмент. За побудовою близький до бандури. На торбані 30-40 струн. Поширений був в Україні з першої половини XVIII — до кінця XIX століття. Тропак Український народний танець, за характером виконання близький до гопака. Український козак Український козак – особа, громадянин України або іншої держави, яка є членом однієї з козацьких організацій, дотримується Кодексу честі українського козака і має посвідчення встановленого зразка Універсал Розпорядний акт, що його видав у XVII-XVIII століттях у феодальній Польщі король, а в Україні — гетьман. Характерник Назва віщуна, чаклуна на Запорозькій Січі, який займався не лише ворожінням, але й лікуванням поранених козаків, їх психотерапією та психофізичною підготовкою. Характерник — своєрідний духовний наставник, якого козаки шанували і дещо побоювались, хранитель традицій і таємниць бойового мистецтва запорозького козацтва. За переказами, характерники вміли ловити кулі голими руками, ставати невидимим та з’являтися в кількох місцях одночасно. Польський історик Бартош Попроцький, лишив спогад, від якого волосся стає дибки, козаки не лише замовляли кулі, вони збирали їх з себе руками і кидали назад у ворогів. Ті в кого потрапляли ті кулі, гинули на місці. Характерник танцює під кулями, зупиняє їх у польоті, стряхує з сорочки, наче мух, вбити його неможливо, він всюди і ніде. Про цих дивовижних воїнів — магів, Руські та Візантійські філософи згадували ще у ХV столітті, саме тоді ці нащадки опальних Волхвів, з’явилися на сході, і обрали своїм осередком давній ритуальний острів, Хортицю. Поява серед козаків чаклунів була спричинена залежністю успіху чи невдачі бойових дій тих часів від погодних умов. Сильний дощ міг зволожити порох, що робило козаків з їх вогнепальною зброєю беззахисними перед кіннотою суперника; у той же час, такий дощ перед боєм міг швидко перетворити бойовисько на багно, в якому грузла важкоозброєна кіннота суперника. Чаклуни-«хмаропрогонителі» допомагали козакам взаємодіяти з погодними умовами. Хоругва (корогва) Військовий прапор, військовий клейнод в Україні 15-18 століття , символ влади гетьмана України, кошового отамана Запорозької Січі, полковника, сотника. Походження — очевидно, від праслов’янського korggy — прапор. Має вигляд полотнища (переважно прямокутного) з держаком-корогвищем, інколи з навершям у вигляді хреста або кулі. На полотнищах різноманітного забарвлення зображувалися Ісус Христос, святі, геральдичні символи. Корогва Запорозької Січі найчастіше мала червоний колір, білий хрест посередині та сонце, місяць, зірки в кутах. Різнобарвні корогви полків і сотень мали відповідні геральдичні зображення, часто пов’язані з гербами міст. Хорунжий Особа, що зберігала й носила прапор війська запорізького який називався хоругвою; у Польщі і Литовської державі — земський урядовець у повіті (Хорунжий повіту), що очолював шляхетське ополчення. За цим зразком створено в 17 ст. ранг Хорунжого в козацькому війську й державній адміністрації. При кожному полку і сотні були полкові й сотенні хорунжі, а при Генеральній Старшині — генеральний хорунжий. В українських збройних силах та формаціях початку 20 ст. хорунжий — старшинський чин, що відповідає підпоручникові. Чайка Безпалубний плоскодонний човен запорізьких козаків XVI—XVII ст. Мав вигляд величезної видовбаної колоди (з верби або липи), по бортах обшитої дошками. Довжина — 15,5-21,5 м, ширина й висота бортів — до 4 м. Чайки не мали ні кіля ні палуби. На борту був очеретовий пояс, який захищав при обстрілі і від затоплення. На чайках було два стерна, спереду і ззаду, щоб не треба було повертати; була й щогла для вітрил, але козаки надавали перевагу веслам. З кожного боку чайки мали по 10-20 весел. Крім веслярів на човні могли розміститися 50-70 озброєних козаків та 2-6 фальконетів (гармати калібром 30 мм.), порох, свинець, ядра, харчові продукти. У будівництві чайок брали участь до 60-ти майстрів. На її спорудження йшло два тижні. Челядь В Україні челяддю називали наймитів козацької старшини, а подекуди також молодь — учасників весілля. Чорна рада Козацька рада, в якій, крім старшини, брало участь велике число рядових козаків. Слово «чорна» виводиться від «чернь» — термін, що ним старшина окреслювала рядових козаків, а також нижчі стани суспільства. Найвідоміша Чорна рада відбулася 17 — 18 червня 1663 року біля Ніжина. Чубук Порожнистий стрижень (звичайно дерев’яний), на який настромлюється люлька для тютюну
Чумаки Категорія населення в Україні в XV-XIX століттях, яка займалася візницько-торговельним промислом. Шабля Один з основних різновидів холодної колючо-рублячої ріжучої зброї козаків. Найчастіше використовувався іранський тип шабель, котрий вирізняється значною кривизною клинка, яка розпочинається майже від хрестовини і різко наростає у робочій частині (остання третина клинка). Іранський клинок переважно позбавлений долів і сильно звужується у вістря. Руків’я є переважно кістяним чи роговим, не нахиленим, з довгою металевою хрестовиною та загнутою, майже перпендикулярно до леза клинка, голівкою. Іранські клинки — короткі і легкі (середня довжина — 80 см, а вага 500 г). Легкість і кривизна шаблі дозволяла виконувати блискавичні ковзаючі відбиви-відводи і навздогін удари, при цьому шаблі описувала різноманітні кола і вісімки. Положення вістря варіювалося від вертикально-вгору до вертикально-униз (зависання). Наявність нахиленого руків’я при незначній кривизні клинка дозволяла виконувати і колючі удари, при цьому лезо розташовувалось як вертикально, так і горизонтально (іноді цей удар супроводжувався відходом — відхилянням убік і носив контр-атакуючий характер). Характерною особливістю козацької техніки шабельного бою у пішому порядку було використання різноманітних повзунців (удари ногами у низьких положеннях, або в падінні) та ударно-захоплюючих дій вільною рукою. Бойові дії вершника відрізняються активним задіянням стремен, котрі дозволяли підводитись та глибоко нахилятись для нанесення важких ударів особливо проти піхотинців. Шанці Загальна назва земляних укріплень (окопів) різних видів у Росії і в Україні з XVIII — і до початку XIX століття. Часто застосовувались українськими козаками. Шафар військовий У Запорізькій Січі (16-18 ст.) службова особа, яка збирала податок (перевізне) з купців на користь військової скарбниці на переправах через Дніпро, Південний Буг і Самару (від польського szafarz — економ, ключник). Кожен із чотирьох військових шафарів разом із підшафарями, писарем та підписарем і козацькими командами розміщувався на одному з перевозів (Кодацькому, Микитинському, Бугогардівському, Самарському) і слідкував за порядком при переміщенні вантажів через переправи, вів прибутково-видаткові книги. Шляхта Дворянство у феодальній Польщі, Литві та на загарбаних ними українських і білоруських землях. Виникла в період феодальної роздробленості як нижча верства феодалів (шляхтичів), зобов’язаних відбувати військову службу. Яничари Регулярна піхота в Османській імперії, що діяла у 14 — 19 століттях, створена султаном Мурадом І. Яничари спершу набиралися з полонених, потім поповнювалася примусовим набором дітей християн підданих (сербів, болгар та інших). Після переходу на іслам яничари виховувалися в дусі релігійного фанатизму й сліпого послуху; творили дисциплінований корпус, іноді численністю до 40 тисяч, з агою на чолі. Яничарам було заборонено одружуватися (до 1566 року) та займатися господарством, вони стали підпорою влади турецьких султанів, знаряддям турецького абсолютизму. З 17 століття почався розклад яничар, вони втручалися в державні справи, робили державні перевороти. Військо яничар було ліквідоване 1826 року наказом султана Махмуда II. В українській мові назва яничари вживалася переносно на означення ренегатів, що вірно і завзято служили чужій владі, лютих карателів, катів, поневолювачів. Ясир Бранці, що їх захоплювали турки і татари під час розбійницьких нападів на українські, російські та польські землі з XV століття до 60-х років XVIII століття. Бранців продавали на невільницьких ринках Кафи, Гезлея, Бахчисарая. Ятаган Холодна зброя, середня між шаблею і кинджалом, має фігурний вигин, лезо увігнуте. За середньовіччя поширений у народів Середньої Азії, зокрема у турків. Трофейними ятаганами нерідко користувалися запорозькі козаки.
